Нотатки з війни

Війна змінює не лише кордони воюючих країн, вона змінює людей та їхні долі. Але почуття внутрішнього обов’язку перед самим собою, перед Батьківщиною, здатність творити добро, не вимагаючи нічого натомість, залишаться тими людськими цінностями, які здатні перемогти усе, навіть війну! Саме такими рисами характеру наділені герої невеличких розповідей/історій, настільки коротких, що автор їх сам називає “нотатками”. У кожній з них роздуми і хвилювання, враження і спогади – крихітна часточка чийогось життя, по якому нещадно пройшлася війна.

 Агарков Геннадій – дизайнер/батько/волонтер.

Я – людина, яка волонтерством спокутує свою провину, що не пішов воювати.

Звісно, некоректно говорити, я – волонтер, скоріше МИ – волонтери. Ми – це люди, які допомагають армії.  Інколи я пишу про АТО. Здебільшого, для себе, щоб пам’ятати. Інколи ділюся цими записами, щоб люди знали: війна це не новини по телевізору, і їх захищають не роботи і супермени, а люди з плоті і крові.

Хочу відразу попередити читача, що ці нотатки я писав насамперед для себе. Річ у тім, що з плином часу в нашій пам’яті залишаються тільки загальні події, а деталі поступово зникають. Однак бувають такі моменти, деталі яких є важливішими за саму подію.

Нотатка №1 Зустріч

Щоразу, приїжджаючи сюди, ловлю на собі погляди, переважно здивовані. Людина з Місяця, не інакше: у цивільному, на їхній закритій території, не салютую. Коротше, вибиваюся зі звичного їм світу. Але ненадовго, хвилин на 15. І завжди одне і те ж запитання: «Як там у Києві?» Хочеться відповісти розгорнуто, але без пафосу й гучних слів. Тому відповідаю просто: «Завдяки вам спить спокійно» І їм цього достатньо.

Нотатка №2 Дім

Поки їдеш до них, вони завжди телефонують: «Ти як? Ти де?» Як мій тато, він теж телефонує всю дорогу. На місці завжди чекає гаряча вечеря або обід. Їжі багато: в нормальну людину стільки не влізе. Чомусь на мене дивляться, як на дитину, хоч ми майже однолітки. Під вечерю йде розмова: про дорогу, про «велику землю», нагальні потреби, а потім про дім. Хтось в армії все життя, хтось прийшов у 2014-му, а хтось нещодавно долучився. Але у всіх ТАМ є дім. От про нього вони і розповідають. Про сина двієчника, про доньку на виданні. Про дім можуть говорити годинами, а про війну – ніколи. Не раз просив або натякав, але завжди розмова переводилася до теми рідної домівки. Про війну можуть розповісти, якщо тільки-но пройшов бій – під враженням або як дуже болить. І дуже стисло. Майже як стрілянина короткими. А ще можуть розповісти, як прокинувся від обстрілу і злякався. Але це звучить майже як самоіронія. Загалом, питати марно, бо почуєш у відповідь: «Воно тобі треба? Давай, я тобі про свою пасіку розкажу, ти ж мед любиш?»

Нотатка №3 Побут

Людина – така істота, для якої творити – це нормальний стан. Трохи менш нормально – це нічого не робити. Не нормально – руйнувати. Після столу завжди перекур і екскурсія:

– Ген, смотри че мы сделали. Помнишь, какой душ был? А вот теперь так.

– А вот буржуйки. Вот варим тем сварочным аппаратом, что вы прислали нам. Смотри, какой шов красивый получился!

– А как тебе наша система отопления?

І так всюди, де я був. Весь вільний час витрачається на створення нормального побуту. Ну, наскільки це можливо. І вони пишаються цим. І я пишаюся. З нічого зробити затишок – це диво. Армія вчить багато чому (я особисто не служив, але мій тато – військовий, тож я мав можливість спостерігати за всім збоку). Армія в стані війни вчить всьому. Вчора він був менеджером, а сьогодні – варить буржуйку, і такий шов не в кожного зварника вийде. І він пишається собою, а я пишаюся ним.

 

Поширити з....
Share on Facebook
Facebook
Share on Google+
Google+
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share on LinkedIn
Linkedin